Руслан Дименко, головний спеціаліст відділу аналітично-інформаційної роботи та прогнозування Національної служби посередництва і примирення, кандидат економічних наук
Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни.
Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951 році: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі, метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року.
З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав 1957 року заснували Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії. Парламентське зібрання, яке на той час становило 142 представники, відносилось до усіх трьох цих товариств. Не дивлячись на те, що зібрання не отримало будь-яких нових повноважень, воно стало йменуватися Європейським парламентом назвою, котра, згодом, була признана незалежними державами.
Наразі, Європейський Парламент (англ. European Parliament) – це одна з п’яти (з 1 грудня 2009 року – семи ) інституцій Європейського Союзу.
Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням; місця в ньому розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення ай від її впливу на вирішення спільних проблем держав ЄС за принципами «знижуваної пропорційності»: мінімум 6 представників від держави, максимум – 96.
Парламент виконує такі основні функції:
- разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
- контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
- поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.
Європарламент також призначає омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги від громадян Союзу з приводу порушень у діяльності інституцій та органів Спільноти. Зрештою, Парламент може створювати тимчасові комітети з розслідування, чиї повноваження не обмежуються вивченням діяльності інституцій Спільноти, а можуть поширюватись і на дії країн-членів із впровадження політики Спільноти.
Амстердамський договір спростив законодавчий процес, фактично скасувавши процедуру співпраці (її ще використовують при розв'язанні деяких питань, що належать до розділу «Економічний та монетарний союз») і значно розширивши сферу застосування процедури спільного ухвалювання рішень.
Ніццький договір (набрав чинності 1 лютого 2003 року), своєю чергою, додав Парламентові ваги в законотворчому процесі, ще більше розширивши сферу застосування спільного ухвалювання рішень і надавши йому право звертатися до Суду Європейських Спільнот на тих самих умовах, що й інші інституції.
1 грудня 2009 року набув чинності Лісабонський договір про реформу інститутів влади Євросоюзу. На відміну від проекту Конституції ЄС, «Договір про реформи» не містить згадки про конституційні символи ЄС – прапор, гімн і єдину валюту. Разом з тим, він передбачає введення поста президента Європейської Ради, яка обиратиметься на два з половиною роки, і представлятиме організацію на міжнародному рівні. Верховний представник із загальної зовнішньої політики й політики безпеки, згідно з угодою, матиме фактичні повноваженнями міністра закордонних справ ЄС. Він зводиться в ранг заступника голови Єврокомісії і йому передаються функції єврокомісара з загальної зовнішньої політики та європейської політики сусідства. Крім цього, Лісабонський договір містить статтю про можливість виходу зі складу ЄС, рішення про яке ухвалюватиметься за підсумками переговорів.
Європейський Парламент є наднаціональним органом, який представляє інтереси понад 370 мільйонів громадян держав – членів ЄС.
У статті 4 Договору про Європейський Союз зазначено, що здійснення завдань, покладених на Співтовариство забезпечується: Європейським Парламентом, Радою ЄС, Комісією ЄС, Судом ЄС, Рахунковою палатою.
Серед них політичними органами є Рада, Комісія та Парламент. При цьому лише в окремих випадках кожен з цих органів може приймати самостійні рішення. На практиці ж вирішення спільних проблем держав-членів Європейського Союзу здійснюється спільними зусиллями декількох інституцій ЄС через різноманітні механізми погоджувального прийняття рішень.
Згідно Лісабонського договору Європейський парламент, з одного боку, стає більш значущішим, оскільки матиме статус, рівний статусу Ради, а з другого, планується оптимізувати його діяльність, зокрема шляхом зменшення кількості депутатів до 750.
Структура та порядок діяльності європейського парламенту.
Сесії
Європейський Парламент здійснює свою діяльність на постійній основі. Постійним місцезнаходженням Парламенту є Страсбург (Франція), окремі засідання проводяться у Брюсселі (Бельгія).
Рішення
Кворум (мінімальна кількість присутніх, необхідна для прийняття рішень) становить не менше 1/3 від загального складу Парламенту.
Рішення приймаються абсолютною більшістю всіх членів Європейського Парламенту. Для певних рішень передбачені спеціальні процедури (висловлення негативної оцінки діяльності Європейської комісії вимагає підтримки 2/3 депутатів).
Голова
Обирається на два з половиною роки шляхом таємного голосування.
Здійснює керівництво роботою Парламенту та його органів. Відкриває, зупиняє та закриває засідання. Слідкує за дотриманням Регламенту, забезпечує порядок, надає слово, оголошує голосування, повідомляє про його результати, передає в комітети інформацію, яка їх стосується тощо.
Бюро Парламенту
Вирішує деякі фінансові, організаційні, адміністративні справи депутатів, організацій при Парламенті, його секретаріату та інших органів. Вирішує питання, пов’язані з проведенням засідань, укладає штатний розклад для Генерального секретаріату Європейського Парламенту, розробляє проект бюджету Європейського Парламенту, дає вказівки квесторам тощо.
Нормативно-правова база
Складається з Голови Парламенту та керівників політичних груп (керівника політичної групи може представляти її член). Депутати, які не входять до жодної з політичних груп Європейського Парламенту, делегують двох своїх представників, які однак не наділені правом голосу.
Мета діяльності: досягнути згоди на рівні політичних сил у Парламенті; якщо її не досягнуто, проводиться голосування з урахуванням кількості депутатів політичної групи.
Приймає рішення з питань організації роботи Парламенту і планування законодавчої діяльності. Вирішує питання, пов’язані з відносинами Європейського Парламенту з іншими інституціями Європейського Союзу, з національними парламентами держав-членів ЄС, з іншими міжнародними організаціями та державами, які не є членами ЄС. Пропонує свій проект порядку денного та наділена повноваженнями щодо визначення складу й компетенції комітетів, тимчасових слідчих комісій, делегацій. Представляє пропозиції політичних груп з вирішення адміністративних та бюджетних питань перед Бюро Парламенту. Визначає місця для депутатів у Європейському Парламенті (оскільки депутати розміщуються в залі не по країнах, а по фракціях).
Конференція керівників комітетів
Складається з керівників усіх парламентських комітетів – і постійних, і тимчасових.
Розробляють для Конференції голів рекомендації щодо діяльності комітетів та порядку денного Європейського Парламенту.
Конференція керівників делегацій
Складається з керівників усіх постійних міжпарламентських делегацій.
Виконують певні спеціальні завдання за дорученням Бюро та Конференції голів.
Комітети
Діє 17 постійних комітетів, 20 міжпарламентських делегацій, 14 делегацій для об’єднаних парламентських комітетів
1. |
Комітет з питань закордонних справ, прав людини, спільної політики безпеки та оборони |
(AFET) |
2. |
Комітет з питань бюджету |
(BUDG) |
3. |
Комітет з питань бюджетного контролю |
(CONT) |
4. |
Комітет з питань прав і свобод громадян, судочинства та внутрішніх справ |
(LIBE) |
5. |
Комітет з питань економічної та валютної політики |
(ECON) |
6. |
Комітет з правових питань та внутрішнього ринку |
(JURI) |
7. |
Комітет з питань промисловості, зовнішньої торгівлі, досліджень та енергетики |
(INDU) |
8. |
Комітет з питань зайнятості населення та соціальних справ |
(EMPL) |
9. |
Комітет з питань довкілля, охорони здоров’я та захисту прав споживачів |
(ENVI) |
10. |
Комітет з питань сільського господарства та розвитку |
(AGRI) |
11. |
Комітет з питань рибної промисловості |
(PECH) |
12. |
Комітет з питань регіональної політики, транспорту та туризму |
(REGI) |
13. |
Комітет з питань культури, молоді, освіти, засобів масової інформації та спорту |
(CULT) |
14. |
Комітет з питань розвитку та співпраці |
(DEVE) |
15. |
Комітет з конституційних питань |
(AFCO) |
16. |
Комітет з питань прав жінок та рівних можливостей |
(FEMM) |
17. |
Комітет з розгляду петицій |
(PETI) |
Розглядають питання передані на їх обговорення, а також питання, що винесено на порядок денний за їх власною ініціативою.
Члени Європейської Комісії або їх повноважні представники мають звітувати перед відповідним комітетом у межах своєї компетенції. Вони надають роз'яснення рішенням Комісії, поданих до Ради документів, а також позиції, які Комісія відстоює в Європейській Раді.
Відповідають за формулювання позиції Парламенту стосовно пропозицій Європейської комісії, за підготовку запропонованих Парламентом поправок до будь-яких «спільних позицій», розроблених Європейською Радою та парламентських резолюцій, розроблених Парламентом за власною ініціативою.
Політичні групи
Маастрихтський договір 1992 року ввів у Договір про ЄС нову статтю, яка закріпила формування політичних груп в Парламенті не на основі національної чи національно-територіальної належності, а за політичними інтересами. Регламент Європейського Парламенту закріплює, що політична група повинна включати депутатів більше, ніж однієї країни.
Комісії
Створюються на постійній або на тимчасовій основі.
Створення тимчасових слідчих комісій було офіційно закріплено в Амстердамському договорі. Хоча самі тимчасові слідчі комісії були створені раніше на підставі спільної постанови Парламенту, Ради та Комісії (від 6 березня 1995 року).
Повноваження європейського парламенту
З часу заснування Європейського Парламенту його повноваження постійно розширювались. На сьогодні можна виділити чотири основні сфери повноважень Європейського Парламенту:
Основні сфери повноважень європейського парламенту
ЗАКОНОДАВЧА |
БЮДЖЕТНА |
КОНТРОЛЬНА |
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА |
Консультативна процедура Процедура співпраці Процедура спільного прийняття рішень Процедура ухвалення |
Схвалює проект в цілому Готує поправки Здійснює поточний контроль за виконанням бюджету Затверджує звіт про виконання бюджету |
Парламентська відповідальність Комісії Тимчасові комісії з розслідування Омбудсмен (Уповноважений з прав людини) Інформаційний контроль за діяльністю Ради та Комісії Право на подачу індивідуальних та колективних петицій |
Право на отримання інформації Необхідність консультативного висновку Європейського Парламенту для деяких міжнародних договорів, які укладаються Радою Право схвалення чи несхвалення міжнародних угод у процедурі співприйняття рішення Підтримання стосунків з національними парламентами країн Обговорення проблем міжнародного характеру на пленарних засіданнях |
Закріплення за Європейським Парламентом виключно контрольних та консультативних функцій суттєво обмежило його вплив на вирішення ключових проблем держав-членів ЄС. Однак, завдяки впровадженню Єдиним Європейським Актом у 1987 року та Договором про Європейський Союз від 1993 так званої «процедури співпраці», інституту «прийняття спів рішення», а також наданню Європарламенту права на звернення до Комісії з ініціюванням розробки проектів нормативно-правових актів (така пропозиція вноситься на вимогу більшості депутатів), вплив Європарламенту на діяльність органів ЄС суттєво зріс. Хоча кількість консультативних висновків у загальній чисельності прийнятих Європарламентом актів все ще залишається значною.
Бюджетні повноваження.
Європейський Союз, на відміну від більшості інших міжнародних організацій, повністю фінансується за рахунок власних ресурсів. Бюджетний процес регулюється Договором про Європейський Союз та актами, прийнятими органами ЄС на розвиток його положень (норми Договору мають загальний характер і їхнє пряме застосування є неможливим). Основними учасниками бюджетного процесу є Комісія, Рада, Парламент (які утворюють бюджетний орган) та Рахункова палата (здійснює функцію бюджетного контролю). Бюджетні повноваження Європейського Парламенту є досить значними і дають йому можливість здійснювати вагомий вплив на політику Європейського Союзу.
Три основні рівні бюджетних повноважень Європейського Парламенту:
1. Розгляд та прийняття законопроекту.
У процесі розгляду законопроекту Європейський Парламент готує поправки. Договір про Європейський Союз поділяє витрати на обов’язкові та необов’язкові. Такий поділ пояснюється політичними факторами і пов’язаний з розподілом бюджетних повноважень відповідних інститутів Європейського Союзу.
Поправки, внесені Європейським Парламентом, щодо «необов’язкових витрат Європейського Співтовариства» мають обов’язковий характер. До них, зокрема, належать: адміністративні витрати організацій Європейського Співтовариства, витрати у сфері науково-дослідницької, енергетичної, транспортної політики, охорони навколишнього середовища. У 1999 році їх загальна сума становила 46,3% всіх бюджетних витрат. Проте ці поправки не можуть виходити за межі загальних витрат передбачених бюджетом.
Дорадчий характер мають поправки щодо «обов’язкових витрат» – витрат, чітко регламентованих правовими нормами Європейського Співтовариства. До них, наприклад, належать гарантійні виплати аграрному сектору, компенсації та фінансова допомога державам-членам тощо. Вони можуть бути предметом розгляду у Європейському Парламенті і, якщо Рада їх не відхилить необхідною кількістю голосів, будуть вважатися прийнятими.
Європейський Парламент має право прийняти чи відхилити проект бюджету в цілому та вимагати надання нового проекту. В минулому Європейський Парламент тричі відхиляв запропонований Комісією та Радою проекти бюджету: у 1974, 1984 та у 1982 роках.
2. Поточний контроль за виконанням бюджету.
Комітет з питань бюджету здійснює поточний контроль за виконанням основного фінансового плану шляхом розгляду щоквартальних звітів Комісії щодо поточного виконання бюджету.
3. Затвердження звіту про виконання бюджету.
Парламент затверджує звіт про виконання бюджету на підстави поданих Рахунковою палатою документів. Він має право схвалити чи відхилити звіт. Законодавством Європейського Союзу не визначено можливих наслідків відмови Парламенту затвердити звіт Комісії. В історії Європейського Парламенту така ситуація вже мала місце щодо бюджету за 1982 рік. Вважається, що відмова затвердити звіт не означає винесення вотуму недовіри.
Контрольні повноваження.
Парламентська відповідальність уряду:
Європейський Парламент наділений значними повноваженнями у сфері контролю за діяльністю органів Європейського Союзу.
Парламент бере активну участь у формуванні Європейської Комісії. Кандидат на посаду Голови Комісії висувається урядами країн-членів Європейського Союзу, проте він повинен отримати згоду Європейського Парламенту (процедура інвеститури). Уряди держав-членів, за погодженням із кандидатом на посаду Голови, висувають пропозиції щодо складу всієї Комісії. Парламент схвалює запропоновані кандидатури колегіально. Завершальним етапом формування Комісії є призначення Голови та членів Комісії, яке здійснюється за загальною згодою урядами держав-членів.
Європейський Парламент має право внести на розгляд питання винесення вотуму недовіри Комісії. Голосування з цього приводу є відкритим і проводиться не раніше, ніж за 3 дні після внесення на розгляд цього питання. Для прийняття відповідного рішення необхідно набрати більшість у дві третини поданих голосів.
Наслідком винесення незадовільної оцінки діяльності Європейської Комісії є її розпуск (передбачено частиною 2 статті 201 Договору про Європейський Союз). Отже, Європейська Комісія несе лише колегіальну відповідальність перед Парламентом. Право винесення незадовільної оцінки діяльності конкретному члену Комісії не передбачене. Дотепер своїм правом винесення вотуму недовіри Парламент скористався лише кілька разів: було внесено 5 пропозицій розпуску Комісії, три з них поставлено на голосування та жодну не підтримано.
Тимчасові комісії з розслідування:
Договором про Європейський Союз передбачена можливість створення при Європарламенті тимчасових комісій з розслідування. Вони формуються на вимогу не менше, ніж однієї четвертої від загальної кількості депутатів (156). Метою її діяльності є проведення розслідування у зв’язку з обвинуваченнями, висунутими на адресу певних інститутів та органів, щодо порушень законодавства Співтовариства.
Не можуть створюватися комісії для розгляду питань, які є прерогативою Суду Європейського Союзу.
Комісії можуть створюються на певний термін або, за загальним правилом, до моменту оголошення звіту за результатами своєї діяльності. Проте в установчих договорах не передбачено конкретних наслідків у разі виявлення порушень.
Омбудсмен (Уповноважений з прав людини): призначається на посаду Європейським Парламентом на термін його повноважень (5 років). Омбудсмен залишає свою посаду: після закінчення терміну повноважень; за особистою заявою про відставку; за рішенням Суду ЄС. До повноважень цієї особи віднесено прийняття скарг від громадян Європейського Союзу, інших фізичних чи юридичних осіб, які перебувають під юрисдикцією держав-членів. Подання скарг допускається щодо недоліків управлінської діяльності органів ЄС, якщо скарга не може бути розглянута Судом ЄС.
Омбудсмен проводить незалежне розслідування базуючись на відповідних скаргах чи за власною ініціативою. За результатами розслідування надається звіт у відповідні інститути чи органи, які протягом 3 місяців зобов’язані вжити заходів для усунення порушень. Підсумковий звіт подається до Парламенту, зацікавленим органам та інститутам, а також особі, яка подавала скаргу. Щорічно в Європейський Парламент подається звіт про діяльність омбудсмена.
Інформаційний контроль за діяльністю Комісії та Ради: Європейський Парламент наділений правом на отримання інформації щодо діяльності Ради та Комісії.
Комісія та Рада зобов'язані:
захищати свої пропозиції перед Парламентом;
надавати звіт про свою поточну діяльність та підсумковий річний звіт про діяльність Європейського Союзу;
відповідати на усні та письмові запити парламентарів.
Після заслуховування відповідних звітів проводиться обговорення діяльності Ради та Комісії. Депутати активно користуються своїм правом задавати питання. Як свідчить практика, більшість з них звертається до Комісії (наприклад, протягом 1998 року було задано 4014 питань у письмовій формі. З них 3737 – Комісії, а 377 – Раді). Усні запитання ставляться під час години запитань та відповідей та в ході пленарних засідань.
Право на подачу індивідуальних чи колективних петицій (звернень) мають:
всі громадяни Європейського Союзу;
всі фізичні та юридичні особи, які проживають чи зареєстровані в будь-якій державі-члені Європейського Союзу.
Внесена петиція підлягає розгляду на засіданнях Парламенту. Проте передбачено дві обов’язкові вимоги для таких звернень.
вони повинні стосуватись сфери, що входить у компетенцію Співтовариства.
дії, які оскаржуються, повинні безпосередньо торкатись особи, яка звертається.
Повноваження у зовнішньополітичний сфері
Перш за все Парламент має право на отримання інформації: Рада та Комісія зобов’язані інформувати його про всі найважливіші зовнішньополітичні події (міжнародні переговори, підготування та укладення міжнародних угод), які потім обговорюються і дискутуються на пленарних засіданнях.
Обговорення проблемних питань міжнародної спільноти в ході пленарних засідань становить значну частину діяльності Парламенту. Питання на обговорення вносяться за ініціативою окремих депутатів, парламентських груп чи комітетів. Після відповідного розгляду приймаються декларації, які проте не мають обов’язкової юридичної сили.
Передбачено окремі випадки, коли укладанню міжнародного договору передує отримання консультативного висновку Парламенту, а набуття чинності певних міжнародних угод залежить від їх схвалення. Наприклад, держава, що бажає приєднатися до Європейського Союзу, звертається з відповідною заявою до Ради. Відповідне рішення приймається Радою на основі принципу одноголосності після консультацій з Комісією і отримання висновку Європейського Парламенту (приймається абсолютною більшістю голосів від усього складу).
Вибори до Європейського парламенту
Спільні для всіх держав-членів ЄС засади виборів представників до Європейського Парламенту визначаються Актом про вибори від 20 вересня 1976 року. Хоча положення останнього мають виключно рекомендаційний характер, більшість з них на сьогодні включено до національного виборчого законодавства країн-учасниць.
Актом про вибори передбачено, що формування Європейського Парламенту повинно здійснюватись безпосередньо громадянами держав, які входять до складу ЄС, на основі системи пропорційного представництва політичних партій. Членам Європейського Союзу дозволено визначати величину загороджувального бар’єру. Остання, однак, не може перевищувати 5% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Державам ЄС рекомендовано створити умови для того, щоб участь у виборах могли взяти громадяни інших країн, які входять до складу Союзу. Щоправда, вони можуть реалізувати належні їм виборчі права лише за умови включення до списків виборців відповідної держави. Не можуть брати участі у виборах особи, яких позбавлено права голосу законодавством держави, в якій вони проживають або громадянами якої вони є.
Право бути обраним до Європарламенту мають громадяни держав-членів ЄС, які досягли віку, передбаченого національним законодавством, та не обмежені у виборчих правах. При цьому законодавством держави, у якій проживають кандидати – громадяни інших країн Євросоюзу, повинні бути встановлені однакові вимоги для всіх претендентів на місця у Європейському Парламенті, незалежно від їхнього громадянства або походження.
Головна мета останніх перетворень у Європейському союзі – глибока інституційна реформа, яка назріла з у зв’язку з його розширененням. Проте це тільки початок – більшість норм Лісабонського договору втупить в силу лише у 2014 році. Згідно з ним, повноваження Європарламенту буде розширено майже до повноважень Ради Європейського Союзу. Зміни, запроваджені договором давно назріли. Адже за збільшення членів Євросоюзу майже вдвічі, стала неприйнятною система впровадження рішень за повної їх згоди.
Впровадження норм Лісабонського договору значно посилить позиції Європейського Союзу та його інституцій на міжнародній арені. Участь у ньому стане дійсно добровільною та дозволить поглибити інтеграцію усіх його членів до єдиної Європейської родини.
Джерела:
-
Парламентські вибори в Європейському Союзі / Ковриженко Д.С., Котляр Д.М., Євгенієва А.М., Асланян Г.П., Замсніус В.М. – К.: Міленіум, 2002. - 116 с.
-
Словник – довідник Європейського Союзу. Ред Ю. Марченко. – К.: К.І.С., 2001. – 152с.
-
Служити Європі. Популярно про установи Європейського Союзу. Пер. з анг. – К.: К.І.С., 2000. – 40с.
-
Абетка законодавства Європейського співтовариства. Пер. З англ. – К.: ТОВ „Віксам”, 2001. – 112 с.
-
Европейський Союз: основи політики, інституційного устрою та права. – К.: Заповіт, 2000. – 367 с
-
Парламент. К.: Лабораторія законодавчих ініціатив, 2003. – 2.
-
Розширення Європейського Союзу / Інститут регіональних та євро інтеграційних досліджень «ЄвроРегіо Україна». – К: К.І.С., 2004.
-
Представництво Європейської комісії в Україні. – К.: Міленіум, 2004
-
Гелен Даніель. У лабіринті Європейського Союзу. К.: Основи, 1995.